Щоденник покаяння

Як же складно викладати себе без фільтрів🙈 Без обробки. Без вдосконалення.
Як же багато я вимагаю від свого обличчя та тіла. Які вже не такі, як були 10 років назад. Моє тіло не таке, а вимоги до нього бути саме таким чи ще кращім, ніж в 20.

Вимагаю своє обличчя не мати зморшок та набряків, але лінуюсь робити масаж обличчя, п'ю на ніч забагато чаю, мало рухаюсь, їм нездорову їжу.
Я вимагаю від тіла бути досконалим, так наче воно щось окреме від мене, наче воно не я. Перекладаю на нього відповідальність.
Ти розчаровуєш мене, тіло = Я розчаровую себе. Я не приймаю себе такою, яка я є. Це неприйняття глибше за зовнішнє невдоволення, це про неприйняття себе в цілому 😣

А я знову питаю у тіла, скільки воно може боліти? Чому воно таке товсте? Чому воно не таке, як я хочу?
І забуваю казати йому "дякую". Воно ж терпить таке шалене навантаження. Воно постійно працює на благо мене, навіть коли я до нього сувора. Воно то Я. І поки я відділяю його від себе, поки не зрозумію, що воно в мене одне та іншого не буде. Що кращим воно не стане без прикладання зусиль. Доти воно буде боліти та зарано старішати. Це його крик о помочі: "Побач, мене, нерозумна жінка! Я тут, я потребую твоєї уваги. Зупинись та відчуй, що я тобі кажу ".
І я зупиняюсь. Дивлюсь на себе в дзеркало та питаю: " Хто ти? Що з тобою?". Та слухаю відповіді, що йдуть зсередини. Все йде зсередини та все уходить усередину. Там є усе. І це все бажає, щоб його побачили та прийняли. Прийняли та полюбили. Бо любов зцілює усе.
І ось я дивлюсь на своє фото без фільтрів та відчуваю ту любов. Любов до кожної частини себе. Такої, не ідеальної, але справжньої та унікальної. Я то мій скарб. Моє тіло - мій скарб. Та я в котре даю собі обіцянку, що буду піклуватися про себе. І знаю, що можу не виконати її. І дозволяю собі і це. Бо знаю, що потім я знову згадаю, що Я важлива та цінна. І буду пам'ятати це стільки на скільки в мене вистачить сил. А потім все повториться. І я не буде себе соромити. Я пробачу собі це. Бо згадаю, що до себе можна тільки з любов'ю.