Що зі мною не так ? #lovemakeupclub.
Я все ще не люблю свою відображення, але нарешті полюбила себе у середені.
Не хочу брехати - я все ще до кінця не можу прийняти свою зовнішність.
Постійні емоційні качелі : то мені подобається коли я в тілі, то ні.
Але я хочу поговорити про щось інше.
Так як багато хто вилив тут душу, розповів те, що не зміг би розповісти навіть друзям, я хочу поділитись своєю історією. Для мене вона дуже важлива .
Колись, щось подібне побачила і я, мені це допомогло.
Я хочу допомогти комусь, бо з цим бореться дуже багато людей.
Що зі мною не так ?
Я не хочу говорити про булінг, бо ця тема я думаю вже розкрита і кожен з ваших дописів, заставляв мене плакати.
Я теж підверглась булінгу, але не через зовнішність.
Все через здоров'я. Я була звичайною дитиною, але слабкою .
Слабких не люблять .
Що зі мною не так ?
Питання яке було завжди у моєму житті. Але тоді було якось легше.
Складно стало, коли я зрозуміла що ж не так ...
"Я би ніколи не подумав, що ти така" "Ти не схожа на таких" " Так а це може прям зараз?" " Не розповідай нікому" " Тримай це в таємниці"
В 23 мені поставили діагноз епілепсія і це невиліковне захворювання з яким я народилась. Ви колись уявляли себе інвалідом? Думали що б відчували , що б робили ? Думали, чи змінеться уявлення про вас у інших ?
А я тепер думаю, бо дійсно дивляться інакше, дійсно ведуть інакше.
Мені було соромно перед моїми рідними за те що я така. Ще й бабуся " Не говори нікому, будуь думати що ти інвалід"
А саме сьогодні, мені як раз запропонував лікар зробити інвалідність.
Це складно, полюбити свою зовнішність, коли ти ненавидіш свій мозок. Коли сором, страх, стереотипи - роблять тебе ще замкнутішу особу. Інколи не хотілось жити, інколи я думала що мене не можливо любити, бо я потворна , бо я дифективна. Я це відчувала все життя, бо те що мені поставили в 23, не є початком, це тільки озвучив хтось інший. Всі дивились на мене дивно : ммм, хвора пішла, зараз рухне в обморок. Багато хто думав що симулюю, да нвіть батьки так думали. Я думала що то панічні атаки, заставляла себе терпіти все це, не показувати що погано.
Але мене полюбили інші. Мій чоловік зі мною не через жалість чи безкоштовну парковку, мої друзі зу мною не через те що я екзотична, моя мама любить мене не через почуття провини. Вони люблять ту хто я є. Так якщо інші мене люблять, чому я не люблю себе ?
І я зрозуміла.
Бути такою - не соромно. Я повноцінна людина і моє захворювання не робить мене прокаженною. Мої вчинки, мої думки - мої, не мого захворювання. Говорити про це не огидно, це нормально . Люди повинні знати про це, повинні розуміти, що такі як я - такі ж люди як і інші. І це розуміння, підтримка близьких, дали мені можливість зрозуміти : заради себе я зроблю все, я люблю себе і в один день, полюблю і свою зовнішність.
Коментарі (0)