87, 55, 48, 70… Або мої стосунки із власним тілом

Мене назвали Олександрою (дякую, що не Глафірою, як наполягала бабуся, бо у ті часи мене б заклювали). Від батька мені дістались в’юнке волосся, чорнявість і риси. А від мами - почуття стилю, бо вона любила мене вдягати у шкіряну косуху і модні джинси-банани 😂

Сашу у модному луці часто плутали із хлопчиком, що викликало істерики. Через це до 10 років я завжди була туго заплетена, носила великі резинки/заколки та відмовлялась вдягати шорти/джинси... навіть трендові неонові легінси. І якщо щодо штанів мене відпустило, то своє природнє волосся я не сприймаю і сьогодні. Саме тому браш + потужний фен - мої незамінні друзі.  Але це дрібнички.

Мені 12, і з хлопчиком мене вже важко переплутати. Пубертат наздогнав мене досить рано і я почала перетворюватись на дівчину. Округлі форми, довге волосся, зміна стилю - усе це провокувало увагу дорослих хлопців і неприємні коментарі від однокласників. Ну, ви ж знаєте, як називають дівчат, які рано стали сформованими? Це був дуже важкий період для мене і я досі думаю, що несприйняття власного тіла бере початок саме звідти.

Вступ до універу. То було моє велике досягнення, мрія і головна ціль. Я була впевнена у собі (найкраща студентка факультету), здобувала омріяну освіту, знайшла купу друзів. Але чим більше я занурювалась у навчання, тим більше стресувала, почала стрімко набирати вагу. Непомітно для себе.

Випускний бакалаврів, гучне святкування, фотограф… І ось через пару тижнів я ридаю над тими клятими фото, де я більша за всіх дівчат факультету (а може, навіть за фізрука). Із “нормальноі” дівчини зростом 170 і вагою 56-57 я перевтілилась у велетня.

Перше, що я зробила - це придбала ваги. На табло висвітилось 87 кілограмів. І половина цих кг була у сідницях. Ці фото з випускного я видалила назавжди. Як і майже всі інші зі свого «вгодованого» життя. Тому знайти хоч якісь пруфи мені було доволі важко.

Далі був вступ до магістратури і перша робота. Я розривалась між рідним містом, універом, фрілансом і купою справ. Тому за рік, непомітно для себе, на вагах було -10 кіло. Друга виснажлива робота - ще мінус 7. Непоганий результат, але мої 70 мені не подобались.

А далі хтось невдало пожартував, що мене б не взяли до нової поліції, бо я не зможу наздогнати злочинця😂 Звісно, жарт для мене виявився тригером. Подумки я сказала “ось побачите!” і більше не брала смаколики з рук колег. Свята, дні народження, походи у кафе - я їла тільки те, що вважала «дозволеним» і моя сила волі вражала навколишніх. За три місяці я важила 58 і мене перепитували, чи не хворію я чимось. Звісно ні, - відповідала я, і сунула до мети 55 кг. Чим менша вага, тим важче її скинути. Тому кава, невеличка порція горішків, обезжирені продукти стали моїм основним раціоном. Тоді я придбала собі ваги з аналізатором, щоб відслідковувати скільки в мені жиру. На них я вставала щонайменше двічі на день і фіксувала у додатку все, що їм.

Літо, відпустка, я вперше за довгий час не соромлюсь вдягнути купальник. Моя вага - 48 кг і я почуваю себе неймовірно гарною. Але близькі вже не на жарт занепокоєні, бо я відмовляюсь сідати за загальний стіл, не ходжу на вечірки (бо там їдять!) і будь-яка розмова про їжу викликає у мене істерику. Я хочу 45, мені потрібен невеличкий запас, щоб поїсти і не хвилюватись. Але в один день я втрачаю свідомість, далі не можу встати з ліжка і розумію, що потроху потрібно починати харчуватись.

Після критично низької (для мене) ваги я почала їсти трохи більше. Все йшло куди треба (у дупцю) і я за рік важила 54 (інколи - 57, але це був знак, що потрібно знов себе обмежувати). Щоб побороти страх перед їжею, я вирішила відмовитись від м’яса і виключити калорійні продукти. Втримувати вагу було важко, збільшення цифри на вагах викликало жах і сльози. У такому стані я прожила останні 5 років. Був спортзал, який я ненавиділа усім серцем, бо потрібно їсти не раз в день, як я звикла, а тричі. Я відчуваю себе товстою і мені некомфортно в лосіках. Здається, що весь зал дивиться на мене через мої величезні сідниці і пузік. А насправді - через те, що я просто не можу взяти найменшу вагу, постійно падаю і доводжу тренера до сказу. Вага коливалась, це можна побачити на фото.

У перші тижні війни я не мала що їсти. Шукати свіжу руколу, тунець чи тверді хлібці… Не раціонально і безглуздо. Дуже мерзла і була кволою. Потім спрацював захисний механізм і я відпустила ситуацію. Вперше за довгий час знайшла задоволення у їжі. Мені було не соромно в одній руці тримати сосиску, в іншій - печиво. Я не знала, що буде далі, тому насолоджувалась звичайними радощами, такими як батончик і чай із цукром. А далі…

Зараз у мене немає вагів. Немає речей, які я носила до. Я знаю, що набрала, але не знаю скільки. І, якщо чесно, не хочу знати. Цінність життя більша, ніж 34 розмір.

Чи вважаю я себе гарною у своєму тілі сьогодні? Ні. Чи буду я щось робити із цим зараз? Ні, бо ціль №1 - не поїхати кукухою. Але я дуже хочу вірити, що мої стосунки із їжею нарешті стануть здоровими і я зможу просто любити себе безвідносно до розміру сідниць.